Камера, ідея і безмежна зухвалість: як українці в Голлівуді знімають кіно, що трясе фестивалі
Коли режисерка Оксана Лисенко приїхала до Лос-Анджелеса з двома валізами і жорстким диском, повним чернеток сценаріїв, вона не мала ні агента, ні студійного контракту, ні навіть постійного житла. Те, що вона мала — це погляд людини, яка виросла між двома реальностями. І саме цей погляд через кілька років приніс її дебютній короткометражці нагороду на кінофестивалі в Трайбеці.
Історія Оксани — не виняток. Це частина тихої, майже непомітної революції, яку влаштовують українські кінематографісти в американській незалежній індустрії. Без гучних прес-релізів, без червоних доріжок і папараці — тільки фільми, які раптово з'являються у фестивальних програмах і змушують критиків гуглити прізвища авторів.
Що таке «малобюджетне» — і чому це не вирок
У Голлівуді слово «малобюджетний» часто звучить як вибачення. Але у світі фестивального кіно — це майже медаль. Фільми, зняті за 50–200 тисяч доларів, регулярно обходять у програмах Sundance проекти з бюджетами у десятки мільйонів. Причина проста: обмеженість ресурсів змушує авторів покладатися на ідею, а не на спецефекти.
Українські режисери, які опинилися в США — чи то через еміграцію, чи через навчання, чи через війну — знайшли себе саме в цьому просторі. Вони вміють працювати з тим, що є. Радянська кінематографічна традиція, де режисери роками чекали на держфінансування і вчилися витискати максимум із мінімуму, виявилася несподіваним активом у добу краудфандингу і смартфонних камер.
«Я виросла на Довженку і Параджанові, — каже режисерка Дарія Коваль, чия документальна стрічка про українських шахтарів-емігрантів потрапила до програми Hot Docs у Торонто. — Вони знімали поезію в умовах цензури. Коли тобі кажуть, що грошей немає, ти просто думаєш: добре, а що є?»
Культурна дистанція як суперсила
Є щось парадоксальне в тому, як відстань від батьківщини загострює здатність про неї розповідати. Режисери, які живуть між двома культурами, бачать обидві з незвичного кута — ні зсередини, ні ззовні, а десь посередині, де все виглядає одночасно знайомим і дивним.
Саме звідти народжуються найцікавіші фільми. Режисер Андрій Мельник, який переїхав до Нью-Йорка з Харкова у 2019 році, зняв свій перший американський фільм про українську родину в Чикаго — але насправді це була історія про те, як пам'ять перекладається (і втрачається в перекладі) між поколіннями. Фільм показали на Chicago International Film Festival, а потім він поїхав до Варшави і Відня.
«Американська аудиторія дивилась і думала, що це про імміграцію, — розповідає Андрій. — Українська аудиторія думала, що це про пам'ять. Польська — що це про ідентичність. Насправді це про все одразу. Мені здається, саме тому фільм і спрацював — він не давав простих відповідей».
Це «незручне» положення між культурами, яке в повсякденному житті може відчуватися як вічна роздвоєність, у творчості стає джерелом унікальних оповідних рішень. Персонажі цих фільмів рідко бувають однозначними. Конфлікти не вирішуються акуратно до фінальних титрів. І саме ця незавершеність резонує з глядачем, якому набридло кіно з готовими відповідями.
Стратегії виживання: як знімати без студії
Практична сторона питання не менш цікава. Як взагалі знімати повнометражне кіно, коли у тебе немає ні студійного контракту, ні продюсерської компанії за спиною?
Відповідь — у мережах. Українська діаспора в США виявилася напрочуд ефективним краудфандинговим ресурсом. Кампанії на Kickstarter і Indiegogo, де проекти позиціонуються як «голос українського досвіду», стабільно перевиконують цілі. Але справа не тільки в грошах — це ще й аудиторія, яка вже чекає на фільм іще до його виходу.
Другий інструмент — гранти. Такі організації, як Sundance Institute, ITVS і низка приватних фондів, що підтримують кіно про недопредставлені спільноти, стали важливим джерелом фінансування для українських авторів. Особливо після 2022 року, коли інтерес до України у міжнародному культурному просторі різко зріс.
Третій — і, мабуть, найважливіший — це спільнота. Режисери, оператори, звукорежисери, актори з українського бекґраунду в США об'єднуються в неформальні мережі взаємодопомоги. Хтось знімає безкоштовно в обмін на майбутню послугу. Хтось надає локацію. Хтось монтує вночі після основної роботи.
«Ми всі знаємо, що таке робити щось із нічого, — каже продюсерка Катерина Бондаренко, яка базується в Сан-Франциско і вже спродюсувала три короткометражки, дві з яких потрапили на міжнародні фестивалі. — Це не героїзм. Це просто те, як ми виросли».
Нові голоси, нові теми
Що об'єднує ці фільми тематично? На перший погляд — різноманіття. Тут є документальні стрічки про шахтарів і перукарів, ігрові фільми про кохання між людьми з різних боків культурного розлому, анімаційні короткометражки про дитячі спогади, які тануть як сніг.
Але є і спільний знаменник: тілесна пам'ять місця. Майже всі ці режисери так чи інакше досліджують, що відбувається з людиною, коли вона залишає землю, на якій виросла. Не в сентиментальному сенсі — а в майже антропологічному. Як змінюється тіло? Як змінюється мова? Що залишається, коли все зовнішнє зникає?
Ці питання не мають нічого суто «українського» — вони резонують із досвідом будь-якої людини, яка будь-коли переїжджала, втрачала або починала спочатку. Можливо, саме тому фільми знаходять аудиторію далеко за межами діаспори.
Тиха революція продовжується
Фестивальний сезон 2024–2025 приніс ще кілька українських імен у міжнародні програми. Не всі фільми отримали нагороди. Не всі отримали прокат. Але сам факт присутності — регулярної, впевненої — вже щось означає.
У кіноіндустрії, де видимість — це валюта, українські режисери поступово накопичують капітал. Без гучних декларацій, без маніфестів. Просто знімаючи фільми, які варто дивитися.
І поки студії рахують касові збори блокбастерів, десь у монтажній кімнаті в Бруклині або в орендованій квартирі в Лос-Анджелесі хтось дивиться у видошукач і бачить те, чого ще не бачив ніхто інший. Це і є революція — тиха, наполеглива і, схоже, незупинна.
